Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

Цьогоріч – наша громада і світ вшановують пам’ять мільйонів жертв Великого Голоду 1932-1933 років, а також 100-ті роковини від початку масового штучного голоду 1921–1923 років та 75-ті роковини від початку масового штучного голоду 1946–1947 років в Україні .

Голодомор – злочин геноциду проти Українського народу. Визнання Голодомору 1932 –1933 років геноцидом Українського народу законодавчо закріплено лише з 2006 року.

Небайдужість до минувшини «малої батьківщини», збереження родинної пам’яті, популяризація місцевих історичних знань – важливі компоненти формування ідентичності сучасних студій Голодомору, підтримки та зміцнення загальнонаціональної пам’яті про Голодомор – геноциду Українського народу, основна мета істориків та краєзнавців нашої громади.

Кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські серця. Найстрашніші сторінки пережитої історії — Голодоморів, які призвели до мільйонів безневинних жертв.

 Не оминуло це лихоліття і Гайсинську громаду. Страшною хвилею проколотилося голодне лихоліття в долях людей нашої території. Архівні  дані малюють трагічні картини масової смертності в Гайсинському районі.

Житель міста П. Безсмертний згадує: “Погодні умови призвели до недороду. Пам’ятаю, як у 1932-му в жнивну пору йшли непроливні дощі. Скошені зернові, зв’язані в скопи і складені у копи наскрізь промокали. Просушувати їх виходили і дорослі і діти. Працювали всі, як кажуть, до сьомого поту. Але значна частина зерна проросла, та ще й урожай низький був – по 6-7 центнерів з гектара”.


Із спогадів Іщук Варвари Іванівни,

1926 року народження, жительки с. Бубнівка.

Було мені до 5 років. Мало, що пам’ятаю про голод 32-33 рр. Причини голоду не було, тому що був врожай, але забирали все у тих, хто не пішов у колгосп. Батько був завідуючим у млині. Одного дня чуємо дзвони дзвонять. Дід Вакула каже, що гнатки горять. Після того ми забрали бабуню до себе, і хліб вона перевезла.

Люди викрали хліб із млина, тоді тата заарештували, потім оправдали. Тато ходив в церкву на присягу.

Сім’я зразу написала заяву в колгосп, тому нас не грабували. Потім тата поставили головою сільради. Тато тільки посилав забирати в людей продукти, а сам не ходив.

В 46-47 роках був недорід, але було легше, ніж 32-33 рр.


Із спогадів Правороцької Ніни Федорівни,

1929 року народження, жительки с. Харпачка.

Коли був голод, то я ходила в ясла. Рано, коли я приходила в ясла, то свою одежу роздягала, а їхню одягала, а коли ішла додому то перевдягалась в своє. В яслах нам їсти давали не багато, діти які були хитріші, забирали в маленьких їжу. Від недоїдання я аж спухла, потім мене лишили вдома і я їла свій пайок вдома так і залишилася жива.

Батьки ходили на роботу і їм давали там натуру і 50 грам хліба на день так і вони вижили.


Із спогадів Химич Марії Семенівни,

1920 року народження, жительки с. Харпачка.

Коли почалася голодовка мені було 12 років. Була колективізація, ми були записані в колгоспі, але нас тоді з колгоспу вигнали.

В нас в господарстві  були корова, кінь, лошак, телиця. Тато навіз багато дерева, каміння ,будувати  хату. Прийшла бригада і позабирали все що було. В нас була повна яма буряків, то забрали усе до одного буряка. Тато мій розумівся  в худобі,  то він просив, що корову хоч не забирали, він буде в колгоспі лікувати худобу, але його ніхто не слухав.

Ми їли бурячки, щавель, гнилу картоплю збирали, а тато обтравився і помер. Брата мого забрали робочим на шахту в Сибір, там він і помер. На вулицю дітям було страшно виходити, бо були такі сім’ї, що ловили і їли дітей.


Із спогадів Горбань Миколи Степановича,

1923 року народження, житель селаЧечелівка.

У моїй сім’ї були: мама, батько, брат і сестра. В 1930 році я пішов у 1 клас. Жили на той час заможно, а тому в 1931 році нас вигнали з нашої хати. Жили по ровах, в землянці. В 1933 році почався голод. Спочатку батько, а потім і брат спухли від голоду і померли. Пам’ятаю, як копачі копали яму на батька і мама винесла їм їсти ячмінну юшку чи колішу. Один з них об’ївся і помер. Це був 33 рік. Ми з сестрою копали по ровах щавель і мама нам смажила, а також їли бузину.

Для того, щоб ми не позамерзали з холоду і голоду, то мама бере нас двох з сестрою і приходить жити до Димида, в якого були свої діти. Ось так ми пережили голод.

В 1936 році пішов працювати в колгосп на конюшню і працював до 1940 року. Потім завербували в шахту на Луганщину.


Ізспогадів Глуха Аліфатія Семеновича,

1912 року народження, жителя с.Кисляка.

Я, Глух Аліфатій Семенович народився в 1912 році в селі Червоне (с. Остолопів) Немирівського району, Вінницької області. Мої батьки померли, коли мені було три роки. Жив коло дядька, а тоді мене віддали в патронат. І вижив я завдяки патронату. В 33-му році ходили бригади комсомольців і партійців з залізними палицями. Палицями штурхали землю кругом хати, на городі, в хаті, шукали заховане зерно, квасолю, забирали качани кукурудзи, картоплю. В кого находили, щось сховане, то тих людей ще й били. Селян обдирали як липку. Люди пухли від голоду. Страшно було дивитися. В нас був єврей Мошка, який конем возив мертвих в яму, одну для всіх. Мошка приїхав до баби, яка ще не вмерла, і забирає її. Баба говорить я ще жива. А він говорить,що я ше буду за тобою їхати. Отак кидали напівживих і мертвих. Бувало йду дорогою і дивлюся трупи лежать прямо на дорозі. Я і другі їли липове листя, бруньки, викопували мерзлу картоплю. Хто находив, то їв сире колосся.

Одного разу дівча пропало. Бачили як ішла з школи, і її закликали в одну хату, а звідти вже не вийшла.

Страшно й тяжко таке життя згадувати, скільки люду вимерло. Я і зараз це згадую, а сльози течуть самі.


Ізспогадів Ковальчук ВасилиниЄвтухівни,

1942 року народження, жительки с. Куна.

В сім’ї було нас четверо дітей, батько і мати. Почалася голодовка і старший брат поїхав в Москву, на заробітки,  помагати нам вижити. Старша сестра працювала у колгоспі, варила їсти, а тому додому не приходила, а жила там. Ми з братом були вдома, їсти не було що, мати брала бурякове насіння, терла його у макітрі, і добавляла мелясу, яку приносив брат із цукрового заводу і пекла нам млинці.

Батько помер у голодовку, спух дуже і помер. Брат одного разу пішов у ліс, а там був садок козака, він там рвав яблука і його дуже побив сторож. Потім взяв його ще живого і кинув у яму, яка була викопана в лісі. Лісом ішов один чоловік і побачив його там, переказав людьми нам, ми поїхали за ним. Коли ми приїхали підводою за ним, а перед тим йшов дощ, його залила вода і він був вже мертвий. Мама дуже плакала, а ми з сестрою помогли їй витягти його з ями і похоронили на цвинтарі.

Ще пам’ятаю як у голодовку ходила рвала бур’ян і носила його сусідці, яка мала корову, вона ж давала мені молоко. Я брала те молоко, розводила його водою, щоб було більше. Скільки було радості в сім’ї. сестра якось принесла відро картоплі, то ми повирізали вічка і посадили їх, а картоплю їли. Ще пам’ятаю, як забирали у нас хліб. Головою сільської Ради була жінка. Разом з виконавцем приїхали підводою, головиха сама забирала хліб, а виконавець навіть не зліз з підводи. Під припічком було у формі для хліба трохи гороху і його забрали. Ми дуже всі плакали. Одного разу я пішла в село, бо дуже хотіла їсти. Зайшла до одних людей, а в них на столі стоять спечені паляниці хліба. То хазяйка мене вигнала з хати, щоб не дати того хліба. Сусіди коло нас зарізали коня, то дали нам трохи того м’яса, то ми його їли, а хліба не було.

Старша сестра принесла жита, ми його здерли на муку і напекли хліба. Який він був добрий. А мати витягла хліб із печі і каже до нас, «якщо я з’їм цього хліба, я помру». І справді, тільки вона його з’їла, як їй зробилося зле і вона померла. Я залишилася сама в хаті, не було що їсти, я брала із сніпків колоски, в них було зерно. Я його пряжила і варила такий чай.

Важко було жити, а ще важче було дивитися на опухлих дітей, які вони були бідні. Не хочеться дожити ще до таких часів.

Цитуючи життя наших співвітчизників, ми розуміємо, що вони стали полоненими страшного знищення української нації. Люди виживали як могли, їх душі досі жадають вдосталь хліба, і вони жадні кожному колосочку жита…

Для нинішнього покоління настав час очищення і ми починаємо осмислювати самі себе: що з нами сталося? Ми повинні памятати, переказувати нашим дітям та онукам, щоб навічно жила національна пам’ять про знущання катів більшовицького режиму над нашими предками.

Голодні лихоліття пережитих геноцидів – не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, котра, наче ракова пухлина, роз’їдає тіло й душу нації – перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу.

У ці поминальні дні– діти, а переважно онуки і правнуки тих, хто зберіг на генетичному рівні пам’ять про страшну трагедію українського народу, цієї суботи та неділі 27-28 листопада, традиційно прийдуть до храмів, де відбудуться панахиди, на центральні вулиці міст і селищ громади на мітинги-реквієми, щоб особисто запалити свічку пам’яті за передчасно вбитими голодом та ненародженими внаслідок цього мільйонами українців.

Вічною спокою померлим в часи голодоморів! Царство небесне та вічна пам’ять!